orient_kma


Історія культур Сходу


Єврейська Містика. Каббала
kateryna_gupalo
Тема єврейської містики є дуже широкою та достатньо складною для абсолюнтого осягнення, але дана тема є невід’ємною в контексті вивчення єврейської культури та і єврейської цивілізації загалом. Одразу доречно зазначити, що містика пронизує такі течії єврейської релігії, як каббала та хасидизм. Щодо цих двух течій впродовж багатьох років досліджень у колі вчених виникала ціла низка суперечностей, що спричинило велику кількість неточностей, які в свою чергу викривляють дану тему і сьогодні. Адже постійно змінні крайнощі від ворожої критики до високих вихвалянь- не можуть дати точної неупередженої оцінки каббали та хасидизму. Так, найвідоміші єврейські вчені 19-го століття, чиї концепції єврейської історії продовжують домінувати й нині, такі як Грец, Цунц, Гейгер – яскраво виражали свою неприхильність до каббали та вважали її чужою та відштовхуючою. Дана течія абсолютно протистояла світосприйняттю та нормам життя цих вчених, тож можна сказати, що відношення одних із найвизначніших вчених єврейської історії до містики було негативним. При цьому, слід зазначити, що детальним та неупередженим вивченням каббали займалися не єврейські, а християнські вчені, такі як Артур Едвард Уейт та Франц Йозеф Молітор. Але дані вчені не були повністю занурені в контекст єврейської культури, а саме не володіли усіма необхідними історичними та лінгвістичними даними для успішного дослідження каббали. Таким чином, упереджене ставлення єврейських вчених та недостатня обізнаність християнських вчених призвело до того, що довколо єврейських течій містики зародилася велика кількість дивних непідтверджених, але популярних гіпотез.
Також слід зазначити, що загалом питання “Що таке єврейська містика (і містика загалом)?”- потребує відповіді. Вважаю за доречним навести визначення Руфуса Джонса, який у своїй праці “Дослідження в містичній релігії” вказує, що “Під містикою я розумію рід релігії, яка основується на почутті безпосереднього зв’язку з богом, на прямому та внутрішньому усвідомленні Божественої присутності. Це релігія у її найбільш дієвій стадії”. Отже, опираючись на дане твердження, можна зробити висновок, що містика є найбільш активною та “сильною” формою релігії, що потребує безпосереднього контакту із Божественним початком. При цьому варто зазначити, що не існує абстрактної містики, а існують її різні форми- християнська, мусульманська, єврейська і т.д. До того ж єврейська містика, як й інші, являє собою сукупність конкретних історичних феноменів, які неможливо залишати поза увагою. Також слід зазначити, що єврейська містика у різних її формах (каббала, хасидизм, саббатіанство) намагається пояснити релігіозні цінності іудаїзма в якості містичних цінностей. Ця містика зосереджена на ідеї живого Бога, який розкриває сбе в актах Творення, Одкровення та Позбавлення. При цьому доведена до крайнощів медитація про живого Бога породжує уявлення про цілий світ Божества, який є присутнім та діє у всьому сущому. Такий світ каббалісти називають світом сфірот.
Так як, я вже використала деякі терміни, що належать до території каббали, слід хоча б у стислому вигляді описати, чим є ця течія. Так, вважається, що каббала з’явилася приблизно у 12 ст. Та отримала своє розповсюдження у 15 ст. З івриту даний термін перекладається як “отримання, переказ”, що підтверджує претензію каббали на таємне знання божественного одкровення, яке міститься у Торі. Каббала, як й інші течії єврейської містики пов’ язана із осмисленням Творця та Творення, а також ролі й цілей Творця та сенсу існування людини.
Так як, каббала претендує на знання потаємного сенсу Тору, вважається, що починати вивчення кабали може лише та людина, яка попередні рівні у виченні Тори та знає як Письмову Тору, так і усну. Вивчення каббали зазвичай відбувається в релігіозних центрах – ієшивах та бейт мідрашах. Цікавим є те, що каббала поєднує у собі елементи гностицизма 2-3 ст та неоплатонізма. Так, наприклад, у гностиків було взято вчення про 10 зон, які являють собою божествену повноту. А неоплатоник 12 ст Гебірол мав серйозний вплив на формування класичної каббали. Саме на класичну добу каббали припадає її розквіт та популяризація. Першою каббалістичною школою була Жиронська школа на території Іспанії, яка заклала основні поняття даної течії, серед яких “Ейн Соф”- містичність і неосяжність Бога поза зв’ язком із світом, “сфірот” (Дерево Життя) - схематичне представлення побудови світу та “гілгул”- багаторазове переселення душі. Основоположниками даної школи були Ісаак Сліпий, Азріель з Жирони та Рамбан.
Варто додати, що широке розповсюдження каббали в єврейських общинах пов’язано із течією хасидизму. При цьому, хасидизм не тільки повністю сприйняв каббалістичну картину світу, а й відозмінив її та розвернув її в бік людського світу. Наприклад, в хасдизмі вважається, що сфірот міститься в людині. Ще однією варіацією каббали є Саббатіанська каббала.
Отже, підсумовуючи усе вищесказане, вважаю за доцільне зазначити, що питання єврейської містики, та зокрема каббали, потребує детального дослідження та занурення в контекст даної проблеми, адже містицизм в єврейській культурі займає вагоме місце, при цьому є складним до сприйняття та вивчення питанням.

Використана література:
1. Шолем Г. Основные течения в еврейской мистике. В 2-х т. – Иерусалим, 1993.
2. Руфус Джонс "Дослідження в містичній релігії", 1909

талмуд і його місце в єврейській культурі - семінар в дистанційному режимі
Sofiya Zhelizna
Талмуд і його місце у єврейській культурі
Желізна Софія

Талмуд – зібрані приписи Усного закону євреїв, що регулює практично всі аспекти їхнього життя. Усний закон вважається доповненням і має основою Тору. Тексти зібрані та записані внаслідок загрози зникнення через потужний еллінський вплив і як опір цьому, це - традиційні настанови, коментарі та норми, що були упорядковані з IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. Безперечно, як у момент запису, так і впродовж історії тексти доповнювалися або переосмислювалися, зберігаючи, однак, особливості власне єврейської культури. Пізніше Талмуд нарівні зі Старим Заповітом стає канонічною книгою іудеїв.
Є дві «версії» Талмуду – Вавилонський і Єрусалимський (Палестинський). Вавилонський укладався довше, адже процес написання іншого припинився майже на століття раніше через введений у Палестині антиєврейський закон. Відмінності обох книг вказують як на зміну світу в ході історії, так і на наявність багатьох різних гуртків – об’єднань вчителів і учнів – що мали власну інтерпретацію того чи іншого уривка.
Основою текстів є Мішна, або усне «вчення». Мішна часто майже не мала біблійного обґрунтування, тож амораї (вчителі Закону, що жили в III-Мст.) та пізніші дописувачі вирішили об’єднати закон і Біблію. Це символічно означало, що Усний Закон є такою ж частиною Откровення, як і Письмо.
Іншими «складовими» є Тосефта («доповнення») і Гемара – записи коментарів до Мішни. Через те, що тексти записувалися впродовж століть, виникло таке явище як сугіот – талмудські дискусії або есе, що з часом доповнювалися додатковими коментарями.
У текстах підкреслено ідею монотеїзму і трансцендентність Бога, а світ сприймають як місце споконвічної боротьби Добра і Зла (що, можливо, зміцнилося і внаслідок впливів зороастризму). Також є обґрунтування безсмерті душі та описані уявлення про кінець світу – ідеї, що збереглося і в християнстві.
Знищення Другого Храму - релігійного осередку всіх іудеїв – у 70р. н.е. спричинило децентралізацію релігії та значне посилення важливості равинів, що мали власні інтерпретації та думки про Людину, Бога і віру. Велика кількість суперечливих моментів, власне, і вказує на розбіжності тлумачень деяких принципів різними єврейськими гуртками. Однак саме здатність до мінливості допомогла Усному Закону зберегтися в єврейському середовищі навіть після залишення багатьма з них своїх споконвічних територій. Л Шифман зазначає, що так «іудаїзм...пройшов щось на зразок процесу природного відбору в сфері історії та релігії». Більше того, записаний на папері, єврейський Закон був збережений у тій формі, в якій він був у час його занотовування. Це дуже важливо не тільки тому, що збереглася релігійна пам’ятка, а ще й тому, що поряд із оригіналом подальша інтерпретація все одно не викривлювала основні принципи життя. Після падіння Другого Храму в іудейському суспільстві було багато спільнот, релігійні бачення яких відрізнялися між собою. Якби не було збереженої писемної форми правил, релігія би назовсім втратила єдність, розпавшись на різні секти. Зважаючи на сьогодні, можна стверджувати, що іудаїзм зберіг свою монолітність не зважаючи на безліч несприятливих і/чи небезпечних для життя єврейських спільнот історичних подій, адже секти становлять незначну частину віруючих. Такій монолітності сприяла і взята ще з Біблії ідея про Боже обрання євреїв, що стало потужним національним міфом. Як-не-як, але без такого чинника майже неможливо через тисячі років створити державу Ізраїль.



Список літератури і джерел:
Шиффман Л. От текста к традиции: история иудаизма в период Второго Храма и период Мишны и Талмуда
Философская Энциклопедия. В 5-х т. — М.: Советская энциклопедия. Под редакцией Ф. В. Константинова. 1960—1970., електронний ресурс - http://dic.academic.ru

Талмуд і його місце в єврейській культурі. Шевчук Інна
innasheva
Талмуд - одна з основ єврейської культури. Разом з тим Талмуд протягом тисячоліть надавав і продовжує чинити величезний вплив на світову культуру: ідеї Талмуда простежуються в християнстві, ісламі, а також у багатьох течіях сучасної філософії.
Талмуд сформувався впродовж багатьох віків — з IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. Століттями первинний зміст Талмуду передавався усно із покоління в покоління. Тому на відміну від Тори («Закону», «писаного Закону») його називають «усним законом» або «коментуванням закону». Писемне оформлення накопиченого матеріалу почалось ще у ІІІ ст.н.е., а закінчилось у V ст., коли постав «Єрусалимський талмуд». «Вавилонський талмуд» було завершено у VI ст. н.е.
В основу Талмуду покладено П'ятикнижжя, Закон Моїсея, або Тора. Основною метою укладачів Талмуду було збереження Усного Закону, а також пристосування його до мінливих умов реального життя. Правила, які вони розробляли, були, власне, рецептами для практичного виконання «теоретичних» заповідей, які отримав Мойсей на горі Сінай.
Талмуд прийнято розділяти на Мішну і Гемари. Мішна - висловлювання Мудреців періоду останніх десятиліть перед руйнуванням Другого Храму і до початку 3 століття н . е. . (ряд висловлювань належить Мудрецям більш раннього періоду). Мішна складається з дуже точних і лаконічних висловлювань Мудреців. Основний обсяг тексту Талмуда займає Гемара - роз'яснення висловлювань, що увійшли до Мішну, і розгорнутий коментар до неї.
Талмуд написаний, головним чином, на різноманітних говірках арамейської мови, яка була розмовною на той час. Проте спостерігається чітке розмежування: частини, які описують побутові сцени, розмови, різноманітні історії, написані арамейською, а частини, які передають учені дискусії мудреців, галахічні постанови - давньоєврейською (лашон акойдеш, святою мовою). Також на лашон акойдеш передані цитати з ТаНаХу. У Талмуді зустрічається біля 2'500 слів і навіть фраз із класичної грецької мови та ще більше грецьких слів з різних далекосхідних діалектів.

Література:
Талмуд. Этюд Эм.Дейтша
Рав Адин Штейнзальц – Введение в Талмуд
Стаття «Талмуд» в Електронній Єврейській Енциклопедії

Єврейські книги: апокрифи. Відпрацювання семінару №4, Старонь Катерина
Катерина Старонь
Слово "апокрифічний" означає легендарний або містичний. Наприклад, апокрифічна розровідь - це та, що описує події, що ніколи не відбувались. Як наслідок, багато хто помилково вважає, що післябіблійські книги, відомі як апокрифи, - це міфи. Але первісне значення цього слова - "прихований", адже євреї називали апокрифічні книги прихованими, бо вони не були включені до складу Біблії. Коли равіни формували біблійський канон, вони не включили туди всі книги, що, на їх думку, були напиані після часу Езри, великого вченого, який жив в V ст. до н.е. Тому всі апокрифи об'єднує те, що вони з'явились після Езри.
Найвідоміший з апокрифів - книги Маккавіїв, що позповідають про єврейське повстання проти сирійського царя Антиоха Епіфана, який намагався викоренити іудаїзм. Історія Хануки і війни евреїв на чолі з родиною Маккавіїв проти греків найбільш відома нам саме з цих книг.
Ще одна широко відома книга апокрифів - книга Бен-Сіри, до складу якої входять сотні афоризмів, а також декілька поем (найвідоміша з яких (в р.44) має строфи ("Давайте теперь восславим знаменитых мужей!"). Після захоплень стосовно значимості таких людей автор книги Бен-Сіри говорить від імені людей невідомих: "И были некоторые, которые не имели памятника, которые исчезли, как будто и не жили, и стали, как будто никогда не родились...Но это были милосердные люди, чья праведность никогда не будет забыта... Их потомство останется навечно, и их слава не исчезнет. Их тела покоятся в мире, но их имена не будут забыты" (44:9-10, 13-14).
Інші апокрифи скадаються з двох книг Езри (які приписують Езрі), Товьї, книги Йегудит, декількох доповнень до книги Естер, листа Ірмеягу та двох коротких книг про Даніеля.
Сьогодні небагато евреїв (окрім спеціалістів з Біблії) читають апокрифи, за винятком, можливо, книг
Маккавіїв. Якщо запитати будь-кого з равинів будь-якого напрямку про те, що він знає про апокрифи, він наврядчи зможе говорити на цю тему більше п'яти хвилин. Адже укладачі Танаху,залишивши ці книги поза біблійським каноном, тим самим зробили їх лише цікавими літературними пам'ятками, що не мають релігійного значення для подальших поколінь євреїв.

Використана література:
Телушкин Й. Еврейский мир / Пер. с англ. – М.- Иерусалим, 1999.

Особливості духовної культури Стародавньої Месопотамії Гупало Катерина, ФГН-2, Культурологія
kateryna_gupalo
Територію, що знаходилася на рівнині між річками Тигр та Євфрат у їх нижній та середній течії. стародавні грецькі географи назвали терміном Месопотамія, яким люди користуються і досі. Центр розвитку стародавньої цивілізації був зосереджений в південній частині цієї місцевості - у Вавилонії. В свою чергу Вавилонія поділялася на дві частини: північну - Аккад та південну - Шумер. Перші поселення в історії людства почали виникати на півдні Месопотамії, тобто можна зробити висновок, що саме шумери були першими місцевими жителями та носіями духовної культури у Стародавній Месопотамії. Хоча існує й інша думка, що шумери не могли бути найпершими поселенцями південної Месопотамії, адже велика кількість топонімічних назв, котрі були розповсюджені на даних територіях після заселення шумерів не є словами шумерської мови, тож можливість факту існування племен-попередників із іншою мовою та культурою є цілком ймовірною. Взагалі, питання мови у призмі розгляду особливостей культури Стародавньої Месопотамії є доцільним та актуальним, адже на даній території існувала не одна, а декілька розповсюджених та вживаних мов. В той час як на півдні Месопотамії найпопулярнішою та найбільш розвинутою мовою була шумерська, в центральній та південній Месопотамії проживали племена, котрі розмовляли мовами семітської мовної родини і найзначнішою мовою цієї групи була аккадська. Треба наголосити, що впродовж приблизно тисячі років ці дві мови- шумерська та аккадська – перебували у симбіозі, що вказує на двомовність Стародавньої Месопотамії. Проте, поступово аккадська мова почала витісняти шумерську і вже під кінець 3 тис. до н.е. повністю витіснила її з повсякденого вжитку, хоча і залишила шумерській мові вагоме місце- дана мова стала священою, книжною, церемоніальною та науковою. Про існування такої двомовності свідчить і відома пам’ятка духовної культури Стародавньої Месопотамії: один з найдавніших літературних творів з історії людства “Епос про Гільгамеша”. У даного літературного досягнення стародавніх часів є дві найдревніші версії: шумерська та аккадська. При цьому варто зазначити, що найдавніша шумерська версія датується приблизно 2150-2000 рр до н.е., що підтверджує вищезазначений факт існування “літературної” шумерської мови і після зникнення її розмовного варіанту.
Подальша мовна ситуація на території Стародавньої Месопотамії також не була простою, адже після завоювання Месопотамії персами у 1 тис. до н.е. офіційною мовою стала арамейська, яка в свою чергу належить до групи мов семітських племен. Пізніше, під час арабського завоювання, мовою даного регіону стала арабська, яка і досі зберігає свій головуючий статус у сучасному Іраку. Взявши до уваги вищенаведені факти, вважаю, що можна зробити висновок, що у загальновідомій біблійній легенді про Вавилонську вежу, взято за основу реальний факт існування полілінгвістичної ситуації на території Вавилонії, який в свою чергу в легенді зображений як покарання, що було надіслано Богом будівельникам вежі.
Наступною важливою особливістю культури Стародавньої Месопотамії, на мою думку, є будівництво та архітектура, Адже саме у Месопотамії розпочалося будівництво найперших іригаційних систем, при цьому іригація мала великомасштабний характер. Такий факт свідчить про високорозвинену інтелектуальність жителів Месопотамії, тому що вони зауважили факт нечастих розливів Євфрата та виконали запобіжні заходи на часи засухи: були викопані величезні котловани, котрі заповнювалися водою під час розливів річки та дощів і являли собою запаси прісної води на тяжкі часи засухи. До того ж, накопичений досвід будівництва стало можливо використовувати і у міському будівництві. Основними монументальними спорудами Стародавньої Месопотамії були храми та палаци. Велика популярність перших свідчить про високий статус, що був притаманний духовному та релігійному життю, а також жерцям, які уособлювали велич та містичність цих сфер життя. Храми зводилися значних розмірів та розміщувалися на вершині особливої ступінчастої вежі- так званого зикурату. Піднятися до храму слід було круговими сходами або похилими підйомами, при цьому хода до храму була особливою релігійною церемонією. Недарма храми зводилися великих розмірів та були ніби возвишені- це вказувало на всемогутність держави та правлячої верхівки- царів та жерців, як представників внеземних сил.
Підсумувавши усе вищесказане, стає зрозумілим, що культура Стародавньої Месопотаміх була розвинута на вищому рівні та проаналізовані вище особливості цієї культури є лише невеликою частиною усіх культурних та інтелектуальних досягнень Месопотамії, серед яких міфологія та політеїстична релігія, прогресивні наукові знання, високе лікарське мистецтво й розвинена політична та юриспридентська думка.

Маніта Ніна. Семінар№1 Енума еліш
nvm2112
Маніта Ніна
“Енума еліш” (“Коли вгорі...”): аккадська космогонія.
Повна назва космогонічної поеми «enüma elish lä nabû shamämü», що у перекладі означає « Коли вгорі не назване небо». Датується це джерело другою половиною II тис. до н. е..
Поема розповідає історію світу з самого початку, коли ще все не мало своєї назви. Ні небо, ні суша. «Енума Еліша» написана на семи табличках і тут можна провести аналогію з Біблією і семи днями творіння. Хоча, можна помітити, що поема ділиться на дві частини. А саме: коротка історія творіння світу та довгу розповідь про поступове становлення світового порядку.
Поема ніби починається з певної точки – розповіді про двох пробатьків Апсу і Тіамат та їх помічника Мумму. Що було до цієї точки? Радше за все, первинний хаос. В поемі ми можемо спостерігати зародження світу як такого. Апсу – океан прісної води, Тіамат – « та, що все породила» і одночасно «безодня солоної води». Від їхнього шлюбу з’являться перші генерації богів, а саме з синтезу прісної води і солоної. Можна говорити про те, що процес творення світу – дуалістичний. І мало того, він є творінням любові. Апсу не може бути єдиним Богом, як в Біблії. Він не є творецем без «солі» Тіамат, що є першим матеріалом творчості.
І тут з’являються перші боги в аккадській космогонії. “Енума еліш” першими богами в цьому світі, стають діти Апсу і Тіамат - близнята Лахму і Лахаму. Так як їхні батьки належать до водних стихій, існує версія, що близнята символізують береги довкола водного начала. Від них народилися Аншар і Кішар , які створили за своєю подобою Ану ( стане одним з трьох головних богів в шумерському пантеоні). Потім Ану породить Еа, що також займе високе місце в шумеро-аккадському пантеоні.
Саме у бога Еа народиться син, що стане головним богом – Мардук. Він перевершить усіх створених богів до нього. Мардук в історії Вавилону є панівним. Спершу він місцевий бог Вавилону, але пізніше «поглинув» деяких інших богів і перейняв їхні функції й зайняв місце, яке раніше займав в пантеоні Енліль. Греки ототожнювали Мардука із Зевсом, римляни з Юпітером.
В поемі Мардук буде битися з військом Тіама, що утілює світовий хаос. Але за це, всі інші боги визнають його царем і дадуть йому право вирішувати долі. Боги роздратовані, вони й чути не хочуть про вимоги Мардока. Одак, іншого вибору немає і боги погоджуються на цей крок. На взнак своєї могутності Мардок створює зорі і надає місяцю і сонцю можливість сяяти. Таким чином, він розмежовує день і ніч.
Багато хто вважає, що основна первісна мета поеми не виклад теології або теогонії, а уславлення Мардука, головного бога Вавилона. Описання боротьби створює особливо піднесений образ героя. Пройшовши всі перешкоди, що приготувала йому Тіамат він вбив її стрілою. Також розправився з її свитою і відняв у вбитого ним чоловіка Тіамат таблиці доль, які дали йому світове панування. Далі Мардук почав творити мир: він розітнув тіло Тіамат на дві частини; з нижньої зробив землю, з верхньої — небо. Мардук вирішує створити людей , щоб ті допомагали богам та оброблювали землю.
Гадаю, що поема “Енума еліш” дає чудову картину світогляду і релігії людей, які жили задовго до нашої ери. Аналізуючи її можна побачити багато спільного з Біблією і з священними книжками інших релігій. Таким чином, можна знайти зв’язки різних культур, епох і зрозуміти до чого прагне людство протягом всього існування світу.

Протонаука у Стародавній Месопотамії (алхімія, астрологія тощо) - семінар 1
Sofiya Zhelizna
Дослідження стародавніх культур потребує особливого підходу. Як зазначає М. Еліаде, раніше (приблизно до ХХ ст.) історики сприймали науки Стародавньої Месопотамії у тому значенні слова, яке воно набуло впродовж останніх кількох століть. Вишукуючи «наукову істину», багато науковців «підкреслювали, що подібні магічно-релігійні концепції відносяться до попереднього етапу розумової еволюції людства … пережитки страшної кількості забобон…» . Натомість, мислення людей було не примітивнішим, а просто інакшим, як була інакшою і тогочасна наука як явище.
У той час не існувало «науки заради науки», ця галузь була тісно пов’язана із цілісним образом життя – світоглядом, уявленнями, навіть інтуїцією – іне могла бути чимось відокремленим. Тим не менш, завдяки спостереження за різними процесами, їх передумовами, ходом подій та наслідками сформувалися і збереглися в текстах деякі основні засади різних знань. Вони розвиватимуться по-різному – частина забудеться або втратиться назавжди. Частина ж із них уціліє і буде запозичена іншими культурами; деякі з принципів, дороблені і доповнені, дійдуть до сьогоднішніх днів.
У роботі описано становище деяких месопотамських наук – астрології, алхімії та медицини, їх основні засади і практики.

Астрологія, астрономія

Науки Давньої Месопотамії були тісно пов’язані із світоглядом, а саме релігійно-філософським образом навколишнього. Давні шумери вірили, що з самого початку Небо і Земля були єдиним цілим, але після їх розділення вони залишилися відображенням одне одного. Відповідно, вважали, що космос – справжній, ідеальний світ, а на землі – тільки його проекція. Звідси і увага до світил та спроби витлумачити рух і зміни положення небесних тіл.
Найстаріші – вавилонські астрологічні записи – датуються серединою другого тисячоліття до нашої ери. Найперші таблички із такими свідченнями знайдені здебільшого в містах, що перебували під впливом месопотамської цивілізації, пізніші записи – у Вавилоні, Уруці, Ашшурі. Астрономія Месопотамії, як стверджує А. Опенхейм, мала вплив на індійську у І тис. до н.е.. Астрологічні знання проникають до Єгипту, Персії, а пізніше – і Давньої Греції; вони, як і тлумачення снів, частково збереглися в ісламській релігії.
Крім передбачень майбутнього, астрологія дала поштовх розвитку різним точнішим, більш практичним наукам: геометрії (для правильного зображення розташування небесних світил), алгебри та арифметики. Завдяки спостереженню за рухом небесних світил формується календар. Імовірно, найстарішим серед формальних був Вавилонський місячний календар, щоправда, недосконалий, адже кожні вісім років доводилося додавати до числення ще три місяці. Такі календарі мали як релігійну, так і суто практичні функції.
Засади давньої астрономії й астрології описав у «Азіатській алхімії» М. Еліаде:
«Космос поділений на ділянки, підвладні богам, керовані планетами. Між певною небесною ділянкою, планетою, яка нею керує, і богом, який її представляє, існують магічні взаємодії «відповідностей» і «впливів». Все, що трапляється у такій собі частині ділянки неба, так чи інакше станеться в житті, що потрапляє на землі під її «вплив», … ці «впливи» не завжди мають безпосередню взаємодію. »
Також жителі Месопотамії, ототожнюючи планети з богами, наділяли небесні тіла певними рисами, що потім відобразиться в астрономічних науках інших країн (Давнього Єгипту, Греції). Так само, як і погодні, так і астрономічні явища були для людей в основному знаками, провісниками радісних чи лихих подій. Давні правителі часто користувалися порадами астрологів – мати ілюзію того, що знаєш майбутнє, а, отже, володієш ним.
Знайдені дослідниками вавилонські таблички із зображенням небесних світил та основних сузір’їв свідчать про хорошу обізнаність давніх жерців і вчених із небесною «географією».
Зібрана «канонічна» серія текстів із цієї галузі – «Коли Ану та Енліль…» - має описи Місяця, Сонця, явищ погоди, планет і нерухомих зірок. Також є і тлумачення «знаків» - періодів Повного і Нового Місяця, затемнення Місяця і Сонця, незвичайний вигляд хмар і подібне.
Уже в той час були нанесені кілька сузір’їв-знаків Зодіаку. Обсерваторіями були зіккурати, що за своїм основним призначенням були храмами. Власне, це і вказує на майже відсутню межу між давніми науками та релігією; астрологія – хай це і не в повному сенсі наука – є із релігією в дуже тісному зв’язку. Можна сказати, це спроба більш чи менш «науковими» методами пояснити непідвладний людині хід подій, творцями якого, на переконання давніх людей, є боги. Вірилося, що доля людини залежить від часу її народження, і що певні небесні світила або планети, а не свідомість і вибір людини, «формують» її подальше життя.

Алхімія

Зачатки цієї науки з’являються у Месопотамії, Індії та Китаї. Пізніше алхімія перейде до арабів, а від них – до середньовічної Європи. У той час алхімія мало чим нагадувала ту форму, яка була у середньовіччі або пізніших часах. У Месопотамії вона тісно пов’язана з металургією. Іще не ішлося про здобуття золота з матеріалів, однак уже були певні ідеї та принципи роботи, котрі потім абсорбуються іншими культурами.

Робота біля металургійної печі деякими діями і їх символізмом нагадує священний обряд. М. Еліаде вказує, що причиною могло бути і знайомство людини з метеоритним залізом – звідси і шанування металу як отриманого з небес матеріалу. Металам, як і мінералам, приписували магічні властивості, тому потрібно було, щоб сила матеріалу пішла на користь і була правильно використана. Можна додати ще, що металургія є процесом творення – у цьому випадку нових сполук. Звідси і сакралізація роботи з виплавки, адже творіння з «небесного матеріалу» підсвідомо асоціюється із діями богів, що створювали світ. Тому сама робота нагадувала ритуал: потрібно, щоб був сприятливим день, робітники мали бути «чистими», а перед початком виготовлення мала бути принесена жертва.
В основі описів алхімії часто трапляються поняття, що стосуються фізіологічних явищ. Це як і поєднання чоловічого та жіночого начал (ідея Священного шлюбу), так і поняття «ембріона» в описах процесу плавлення металу. Очевидно, тут має місце пошук аналогій, адже для давньої людини усе – надземне і повсякденне, природне і божественне – було взаємопов’язане. Давні вавилоняни наділяли метали статтю – як і інші неживі предмети. Визначали «стать» за зовнішніми особливостями – колір, форма і подібне. Ця ознака, а також чудодійні властивості, приписані металам, свідчать про персоніфікацію неживого світу давніми людьми. Деякі з каменів містили в собі особливо потужну божественну чи магічну силу, і, вважалося, прикликали дощ або допомагали полегшити жінкам пологи.
Щодо ідеї «шлюбу», то вона є природно наслідковою ідеї про різностатевість речей. Асоціація зі шлюбом або з народженням дитини – коли метал виплавляється у печі – є ознака природності та прагнення гармонійності в цьому світі. Алхімічне «комбінування» є просто новим вираженням цієї ідеї.

Медицина

Оскільки на початках людина мислилася як частинка Космосу, безпосередньо пов’язана із зовнішнім світом, і основною ціллю – хай і не завжди свідомо – була гармонія з отим вселенським цілим, то про такі речі, як наукове обґрунтування чи анатомія, не могло бути мови. Адже раціональний аналіз або спроба пояснити, що хворобу спричиняє саме неправильна робота органа – а не щось інше – не були проблемою, на яку давня людина могла звернути увагу чи – можливо – навіть припустити. Суто медицинські – у нашому розумінні - уявлення про хвороби та людський організм з’являються через століття.
Отож, маємо невіддільні дві складові месопотамської медицини – древній, пов’язаний із астрономією, магією та релігійними уявленнями і «сучасніший» - його частка значно менша, але, тим не менш, збереглися і зібрані описи хвороб, і способи їх лікування . Вцілілі тексти на глиняних табличках, присвячені медицині, хоча вони становлять порівняно невелику частину усіх текстів. Що дійшли до наших днів.
У давні часи медицина була тісно пов’язана з магічними практиками. Вважалося, що хвороба або подібний дефект був а) зумовлений порушенням гармонії, зокрема б) результатом гріховності в) наслідком оселення в людині злих духів г) попередженням про лихо, небезпеку. Власне, останнє стосується в основному вроджених каліцтв, описаних у зібранні текстів із назвою «Якщо щойно народжена тварина…» або «Якщо жінка вагітна і плід її кричить…». У текстах описано аномальні випадки народження як тварин, так і немовлят із каліцтвами чи іншими вадами; вважалося, що такі випадки можуть вплинути на долю країн або поселення, і, щоб запобігти настанню біди, потрібно було дотриматися рядом призначених для цього ритуалів.
У випадку хвороби поширеними практиками лікування було вигнання «злих духів» і використання предметів, наділених цілющими властивостями. Це могли бути як амулети, так і рослини або дорогоцінне каміння. Звичайно, базувалося це на символіці, адже кожній рослині та мінералу приписували певні властивості і подібність до чогось. Також вважалося, що вода наділена цілющою силою і може «змивати» прокляття.
Лікувати можна було не у всі дні. Існували періоди так званої «анархії», коли був порушена світова гармонія і під час лікування в ході обставин могло трапитися що завгодно. Відомо, що в Давній Месопотамії снувало два типи професійних цілителів: ашіпу і асу. Перший був «медіумом» і визначав діагноз – чи це було через гріх, чи якась потойбічна сила вселилася в пацієнта. Ашіпу промовляв закляття, міг просити духів залишити пацієнта. Вважалося, що певний дух або бог міг «оселитися» тільки у певній частину тіла. Потім, напевно, утвердилося і переконання, що причиною хвороби є несправність якогось органа – але і тут причиною того зазвичай була надприродна сила.
Асу за своєю практикою нагадував більше не жерця, а знахаря: знав трави, міг лікувати рани і навіть накладати бинти. Він обробляв рани – цей процес містив у собі такі складові як промивання, накладання бинта і виготовлення ліків, які наносив на ушкоджене місце, коли робив пов’язку. Тексти зберегли дані про деякі з них, а також про проведення хірургічних операцій у ті часи.
Точно невідома взаємодія цих двох типів лікарів і до кого з них зверталися частіше. Загалом, один із цілителів міг підмінити іншого у дрібних речах: наприклад, ашіпу міг приписати певні трави для лікування. Могло бути, що двоє цілителів діяли разом, не суперечачи діям одне одного, заради того, щоби допомогти пацієнту видужати.





Список літератури та джерел:

1. Оппенхейм А. Древняя Месопотамия. Портрет погибшей цивилизации. – ресурс: електронна бібліотека Гумер. - http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/oppenh/04.php
2. Ресурс http://www.cultureofiran.com/astrology_astronomy.html
3. Элиаде М. – Азиатская алхимия. – Янус-К, Москва -1998.
4. Medicine in the Ancient Mesopotamia – ресурс: http://www.indiana.edu/~ancmed/meso.HTM

Відпрацювання за тиждень дистанційного навчання, 5 питання, Кузьменко
wshodnia
Оцінювати наукові досягнення перших цивілізацій треба опираючись не на сучасне розуміння поняття науки. Її слід вважати як емпіричний процес, до якого було застосовано «магіко-релігійну концепцію». Тобто наука була невід’ємною від світосприйняття людини. Саме таку думку висловив Мірче Еліаде в праці «Азійська алхімія» і підтверджує це кількома яскравими фактами: земний світ сприймався як відображення небесного, так, наприклад, місто Ніневія було споруджене як проекція сузір’їв; географічні карти відображали небесний світ земними топонімам, а виплавка металів вважалася не просто фізичним процесом - метал визрівав, наче ембріон у череві матері (в ассирійському тексті із бібліотеки Ашурбанапала він так і називався kubu - ембріон ). Як бачимо, наведені приклади відображають пізнання в галузі астрономії, географії та алхімії (цікаво, що однією з ознак, яка відрізняє алхімію від хімії,згідно з Еліаде, є сакральність).

Ідейний зміст образу Енкіду
marylandand
Загальнорийнятою тенденцією в сучасному науковому середовщі є визнання психологізму в мистецтві (зокрема у літературі) лише у творах від початку дев'ятнадцятого століття. Однак, зацікавлення організацією духовного світу людини як особистості можна спостерігати навіть у тих писемних джерелах та переказах, що, фактично, були свідками зародження цивілізацій. Справа в тому, що живий інтерес до феномену людини як істоти соціальної і такої, що здатна мислити, через примат релігійного впливу на свідомість людини до промислової революції, завуальовувала усі шукання інтимного характеру певною алегоричністю: сюжети, мотиви й образи в цьому контексті є своєрідною сакрально-ритуальною реконструкцією духовних шукань.
Прикладом такого прихованого психологізму є зв'язок антиподів Гільгамеша та Енкіду з народного епосу про Гільгамеша. Є сенс говорити про ці персонажі як про дві сутності однієї особистості, як про втілення тваринного та культурного, духовного, що протистоять у вічній боротьбі, проте і доповнюють одне одного, формуючи індивідуальність людини. З Енкіду як уособленням тілесності та грубої прозаїки ми знайомимося у рядках, що описують його творення богинею:
Виліпила Енкіду, сотворила героя.
Виплід полуночі, воїн Нінурти,
Укрите шерстю все його тіло,
Наче у жінки, волосся в нього,
Пасма волосся густі, як Нісаба;
Ні людей, ні світу не відав,
Вбраний в одіння він, наче Сумукан.
Разом з газелями їсть він трави,
Разом із стадом водопою шукає,
Разом із звіром серце водою тішить.
Проте, формування образу не завершено цим, цілісним він стає після морального падіння (інтимного зв'язку із блудницею), оскільки має втілювати опозицію культурному та викликати певною мірою відразу своїм протиставленням усім нормам етикету й пристойності. Так Енкіду стає протилежністю "того, хто бачив усе... хто країни усі побачив, мудрістю повен". Однак, як бачимо із сюжету, абсолютно нецивілізована істота стає вірним супутником героя, що вже не може мислитись без цієї людини природи, яка виявляється зовсім не злодієм, а просто істотою іншого рівня.
Актуалізацію образу Енкіду як специфічної моделі поведінки та компонента людського "я" можна побачити, зокрема, у творі Джонатана Свіфта "Мандри Гулівера". Автор конструює групу персонажів під назвою "йеху" як концентроване втілення людської природи, позбавленої впливу духовності та цивілізації, що на тлі доброчинних конів-гуігнгнмів повторюють контраст Енкіду та Гільгамеша (набуваючи гротескного звучання в інтерпретації сатирика). Вже у дев'ятнадцятому столітті образ йеху безпосередньо використовується американською письменницею Етель Ліліан Войнич у романі "Овод". Прикметним є те, що в обох вищезазначених творах постать людини природи має винятково негативний характер, особа, яка не пройшла повною мірою етап соціалізації, що не стала носієм культури, є чимось гріховним, потворним, низьким. У цьому контексті Енкіду "Гільгамеша" значно випереджає розвій думки, оскільки епос з'єднує людину дику і цивілізовану вічною дружбою, акцентуючи увагу взаємній необхідності їх, розкриваючи особистість як цілісну біо-соціальну істоту. Таким чином, шумерський епос може претендувати на визнання власного психологізму, що значно перевищує рівень літератури навіть останніх століть, так як вони все ще значно тяжіють до романтизованих бінарних опозицій, до штампування стереотипних ярликів.
Аналог до образу Енкіду можна навести і з наукової сфери: його Зігмунд Фройд вводить у психоаналітичний дискурс роботою "Я і Воно" як складову структури особистості, що представлена інстанціями "Я", "Воно" і "Над-Я", де "Воно" є несвідомою частиною психіки, уособленням усіх інстинктивних прагнень людини (тобто, "тваринним" первнем індивіда).
Отже, образ Енкіду є своєрвдною культурологічною універсалією, що проявляє себе в сфері творчості та мислення кожного разу, як людська думка звертається до питання про власну сутність, походження та значення.

International Conference "China, Japan, Korea: Methodology and Practice of Culture Interpretation"
Бамбук
confucianus
Preliminary program of the Third International Conference
"China, Japan, Korea: Methodology and Practice of Culture Interpretation"


Conference organizers:
* The Far East Research Centre, Taras Shevchenko Institute of Literature, the National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv, Ukraine);
* Institute of Philology, National Taras Shevchenko University of Kyiv (Kyiv, Ukraine);
* THE BOGDAN and VARVARA KHANENKO MUSEUM of ART (Kyiv, Ukraine);
* Confucius Institute (Taras Shevchenko National University of Kyiv) (Kyiv, Ukraine);
* Moscow City Teachers' Training University, Foreign Languages Institute (Moscow, Russia).
Read the programCollapse )

?

Log in